Санторін: загибелі Мінойської цивілізації

Мінойська цивілізаціяВ Егейському морі знаходиться ланцюжок Кикладських островів, куди входять острови великі, маленькі і зовсім крихітні. Це Кея, Арос, Китнос, Іос, Мілос та інші. Деякі з них лежать в безпосередній близькості один від одного, інші розділені десятками кілометрів. Особливе місце серед них займає острів Санторін, що в перекладі означає «Свята Ірина». Вулканічна діяльність почалася тут приблизно сто тисяч років тому. А до цього ніяких вулканів в районі Санторіна не було, та і сам він представляв частину материка — Егеїди.

Потім вулканічні маси піднялися над поверхнею моря і утворили чисто вулканічний острів, який з часом з’єднався зі скелястим острівцем, що знаходився тут ще до виверження. Новий острів, що утворився, мав майже ідеальну форму круга, звідси і народилася його первинна назва — Стронгеле.

Але одного разу (приблизно 25 тисяч років тому — в епоху останнього заледеніння) гази і розплавлена лава скопилися в жерлі вулкана майже біля самої земної поверхні. Коли тиск газів перевищив міцність порід, пролунав страшний вибух. Вулкан розколовся, і величезні маси пари і газу вирвалися назовні. Вони піднялися на висоту 30–40 кілометрів величезна кількість попелу, і під вулканом утворилися обширні порожнечі. Це в свою чергу викликало обвалення прилеглих до вулкана ділянок землі і формування крупної кальдери (буквально «казан»).

Поступово воронка ця почала заповнюватися застиглою вулканічною лавою, маленькі острівці злилися воєдино, і так утворився великий острів Тиру (Санторін). Учені припускають, що всю внутрішню частину острова займав вулканічний конус і близько 3500 років тому тут послідувало нове катастрофічне виверження вулкану.

Вулкани, що прокинулися, спочатку не обіцяли жителям острова нічого страшного, тому що інтенсивність виверження зростала поступово. Але потім магма, що вирвалася з вулканів, заповнила поверхню острова, у середині його утворився провал, куди хлинули морські води. Проте, досягнувши дна прірви, потік спрямувався назад і породив хвилі-цунамі жахливих розмірів — до ста метрів, які зруйнували міста і селища на островах і материку. Одночасно випала величезна кількість розжареного попелу (температура його досягала 500°C), який розлетівся за площею близько двохсот тисяч квадратних кілометрів.

Виверження вулканів Санторіна продовжувалося, можливо, не одне десятиліття. В ході розкопок в гавані Акротірі було виявлене знищене землетрусом місто. За даними учених, площа його складала півтора квадратні кілометри. Але ніяких жертв знайдено не було! Ця обставина дала ученим можливість висунути припущення, що була не одна катастрофа. У першій її фазі (біля 1550 року до н.е.) місто піддалося сильним руйнуванням. Скільки жертв на совісті цього виверження — невідомо. Після цього жителі покинули місто, і в другій фазі (близько 1500–1450 років до н.е.) воно було вже спорожнілим. Його засипало попелом при виверженні вулкана, який після цього і сам припинив своє існування. Але залишені ним вулканічні викиди і сьогодні покривають острів на висоту 30–35 метрів (висота десятиповерхового будинку). А в деяких місцях досягають і сотні метрів.

Все море навколо острова під час виверження і після нього покривала пемза. Напевно, саме це і мав на увазі жрець Саїса, коли відзначав, що «після цього море в тих місцях стало несудоходним». Навіть у наш час поклади пемзи знаходять на вельми значній відстані від Санторіна — в Малій Азії, на Кріті та інших островах. Енергія вулканічного вибуху, за підрахунками грецького ученого А. Галанопулоса, в 350 разів перевищувала енергію вибуху атомної бомби, скинутої на Хіросіму.

Учені припускають (вірніше, припускали до 1976 року), що жахливе по силі виверження санторінського вулкана знищило квітучу мінойську цивілізацію. Ще задовго до греків у мінойців були розвинені ковальське ремесло і плавка металів, причому вони широко використовували метали не тільки в мистецтві, але і в побуті. При археологічних розкопках на Кріті в гробницях була виявлена безліч виробів з металів: кубки, мечі, маски і т.д. Можна припустити, що і знамените «мікенське золото» потрапило до греків після загибелі мінойських міст.

Мінойська держава розташовувалася на островах, тому флот був необхідний, як повітря. Море було рідною стихією мінойців. Скелясті, покриті могутніми лісами острови і острівці не мали землі, і жителів там годувало лише море. Вони займалися рибним ловом і торгували дарами моря. Морські шляхи пов’язували Малу Азію, Кріт, Кіпр і Пелопоннес з центром держави — островом Стронгеле. Всі частини цієї великої держави гойдало на своїх хвилях, об’єднувало, годувало і звеличувало Егейське море. Природно, мінойці були майстерними кораблебудівниками і мореплавцями.

Припущення учених про те, що резиденцією верховної влади мінойців був острів Стронгеле, підтверджується багатьма археологічними знахідками і порівнянням їх з культурою інших народів. На рубежі III–II тисячоліть до нашої ери острів Кріт заселили мінойці з острова Стронгеле. Вони принесли з собою всі досягнення своєї стародавнішої (і вищої!) культури.

Високого рівня досягла і гончарна справа. Кераміка з острова Стронгеле доставлялася на кораблях в найвіддаленіші куточки Егеїди. У керамічних посудинах перевозилися податі зі всіх земель: зерно, оливкове масло, вино.

У всьому мінойському мистецтві (та і в мистецтві всього стародавнього світу) важливе місце займає тема пропорцій і ряду «золотого перетину». Дотепер в науці існує думка, що «вперше почала вивчати зв’язки природи і математики Піфагорійська школа» (тобто греки). Проте це твердження представляється помилковим, оскільки задовго до Піфагора (за три з гаком тисячі років до н.е.) вчення про космос і закономірності «золотого перетину» знали мінойці. «Золотий перетин» використовувався при будівництві мінойських архітектурних ансамблів і живописних композицій.

Стародавні мінойці були прекрасними астрономами, що вивчили і знали космос. Закони космосу вони вважали божественними, таємними знаннями. Саме тому все, що було пов’язано з будівництвом культових будівель і зображенням богів, було справою присвячених і вибраних, знаючих закони вищих сфер (тобто закономірності «золотого перетину»).

Острів Кріт, його історія і мешканці стали невід’ємною частиною грецької міфології. Майже всі грецькі боги і герої так чи інакше були пов’язані з Крітом. До них можна віднести Талоса — героя багатьох крітських легенд. У деяких міфах зроблений Гефестом Талос називається мідною людиною, в інших — мідним биком. Талос був дарований Зевсом царю Міносу для охорони острова. Три рази на день об’їжджав велетень острів, і, коли наближалися кораблі чужоземців, кидав в них величезні камені. За уривчатими свідченнями стародавніх, віз, на якому Талос об’їжджав Кріт, рухався по вирубаних в кам’янистому грунті коліях. По деяких описах, що залишилися, учені припустили, що це була найперша подібність реактивного двигуна.

Багато що ще вражає учених при вивченні мінойської культури. Рівень їх дивовижних пізнань в багатьох областях науки і мистецтва був фантастично високий!

У 1901 році на острів Кріт прибув англійський археолог Артур Еванс. У нього були інші плани і інші цілі, але вже буквально через декілька днів після його розкопок людству відкрився легендарний Лабіринт. Він виявився багатоповерховим палацом з широкими кам’яними драбинами і колонами, химерно зігнутими коридорами, незліченними залами і безцінними фресками, які воскресили побут тієї епохи.

Майже тридцять років тривали розкопки, і щороку відкривалися нові кімнати, величезне число комор, внутрішні дворики і господарські приміщення з піфосами в зріст людини. З сірої землі, з глибини тисячоліть, з хаосу залишків фундаментів і стін з’являлися чіткі контури міста-палацу.

Артур Еванс і його вірні послідовники були вражені великою кількістю настінного розпису і прикрас, ваз, кубків і дрібних посудин для узливань. Вони поспішили описати Кноський палац як місце майже щоденних бенкетів з виступами артистів і музикантів, поетів і співаків. Самі стіни палацу і його колони випромінювали блиск ні з чим не порівнянної розкоші і нечуваного багатства.

У фресковому живописі на стінах крітського палацу представлена низка найрізноманітніших фігур: милі кокетливі жінки, стрімкі чоловіки, персонажі обрядових сцен та ігрищ. Повний життя світ рослин і тварин. Колишуться під вітерцем трави і квіти, в них пурхають метелики і птахи, полюють або рятуються від гонитви звірі.

Немало було зроблено відкриттів після того, як був вивчений крітський Лабіринт. І, як це часто буває в науці, нові дослідження геть перекреслили колишні, здавалося, вже непорушні твердження. Перш за все, висококваліфіковані експерти по будівництву оголосили: «Кноський палац загинув не в результаті природного катаклізму!». Будівельники придивилися до знаменитих колон з граніту і вапняку. При сильних підземних поштовхах плити під ними обов’язково б руйнувалися. Проте на них не було анінайменшої тріщини.

Експертиза колон у внутрішніх двориках Лабіринту показала, що вони впали самі собою і лише тому, що за ними довгий час не було належного догляду.

Потім будівельники встановили, що не всі кімнати Лабіринту відрізняються розкішшю. В більшості випадків їх будували зовсім не з дорогоцінного матеріалу, тому царськими спокоями їх назвати важко.

Історикам довелося тільки розвести руками. Вони запросили експертів розібратися в конкретних причинах конкретної катастрофи, а ті «відкопали» абсолютно нові свідоцтва. Ті хвилюючі свідоцтва, які задали ученим безліч питань, примусили інакше поглянути і на природну катастрофу, і взагалі на весь Кноський палац.

Колеги Еванса говорили про гігантську пожежу, яка бушувала тут майже вісімнадцять століть назад. Про неї, на їх думку, свідчила почорніла гіпсова штукатурка. Проте найретельніший аналіз частинок гіпсу показав, що пожежі тут не було ніколи.

У чому ж причина, якщо не знайдено ні слідів землетрусу, ні слідів військового зіткнення або пожежі? Вулкан? Але шар того, що долетів з Санторіна попелу тут міг складати всього 3–4 сантиметри. Окрім збільшення урожаю на сусідніх полях, вулканічний попіл нічого більшого провести тут не міг.

Радянський вчений Герман Малінічев робить висновок, що Лабіринт — це не палац, а величезний колумбарій. І протягом тисячі років тут не жили правителі, а «працювали» жерці. Це був величезний заупокійний храм з внутрішніми усипальнями на першому поверсі і з незліченними вівтарями і поминальними приміщеннями на другому. Лабіринт був складним культовим центром для всього Кріта, а не палацом для розвеселого життя. Тому його ніколи і не оточували кріпосними стінами або валом. Він знаходився на околиці міста, як і вважалося в давнину всякому некрополю.

У кноському Лабіринті було досить велике приміщення із ступінчастими трибунами, яке було назване «придворним театром звеселянь». Проте нічого веселого угледіти в ньому не можна. Чотирнадцять жриць в ритуальних позах стоять на прямокутній сцені. Одягнені вони в блакитні плаття, а блакитний і синій колір у стародавніх були кольором трауру. На трибунах — жінки з білими обличчями і чоловіки з коричневою фарбою на обличчі. Все це дозволяє припустити, що зібралися родичі померлого і тут йде відспівування.

Якби колеги Еванса в перші ж дні розкопок звернули на це особливу увагу, вони б знайшли залишки мумій. Але повітря, що звільнене від нашарувань землі і поступило в приміщення Лабіринту, в одну мить перетворило ці залишки на найдрібніший пил.

Можливо, це тільки гіпотеза, яка ще чекає свого підтвердження. Проте зі всього цього вже витікає, що дійсний палац правителів острова ще не знайдений. Тоді і причиною загибелі мінойської цивілізації могло бути не виверження вулкана на острові Санторін. Перед ученими всього світу знову встало завдання — шукати! Адже, можливо, що старогрецькі міфи про так званий Девкаліоновий потоп пов’язані саме з цією катастрофою. Точно так, як переказ про загадково зниклу Атлантиду, можливо, теж слід співвідносити з катастрофічним виверженням вулкана на Санторіні. От так тісно переплелися геологічні події і якнайдавніша історія.