Лінкор «Новоросійськ»

Лінкор НоворосійськЦей могутній на ті часи лінійний корабель під назвою «Джуліо Чезаре» (або «Юлій Цезарь») почали будувати на верфі італійського міста Генуя ще в 1910 році. Передбачалося, що він стане третім після лінкорів-гігантів, що зводилися там же, — «Леонардо да Вінчі» і «Конте ді Кавур». Закінчили спорудження лінкора досить швидко — рівно через чотири роки.

Добре озброєне і швидкохідне судно водотоннажністю 24 тисячі тонн розвивало швидкість до 22 вузлів в годину. Весь корпус лінкора був броньований.

Але доля всіх трьох лінкорів виявилася схожою по своїй трагічності. «Леонардо да Вінчі» ще в 1916 році перекинувся від вибуху, що прогримів під його корпусом, і затонув в Таранто біля Італії. «Конті ді Кавур» був потоплений в 1940 році англійською авіаторпедою. «Джуліо Чезаре» був переданий в 1949 році радянській стороні за угодою про розділ військово-морського флоту Італії, прийнятою в грудні 1943 року на тегеранській конференції.

Його передача радянській стороні відбулася в албанському порту Влера в лютому 1949 року. Тоді ж лінкор перейменували в «Новоросійськ» і на ньому був піднятий військово-морський прапор СРСР. Це був вже не той корабель, який зійшов зі стапелів генуезької верфі в 1914 році. Італійські корабели ще в 1937 році грунтовно модернізували судно: наростили його передню частину, зробили плавніші обводи, і корабель відразу збільшився в довжину на 10 метрів. Помітно посилився і калібр озброєнь.

Особливу складність для радянських моряків представляло транспортування лінкора в 1949 році до рідного Севастополя. Ніякої технічної документації на судні не залишилося, а всі написи на ньому були зроблені на італійській мові, яку ніхто не знав. При передачі лінкора радянській країні італійці навіть через перекладача нічого до ладу не пояснили. Крім того, радянське командування цілком справедливо побоювалося диверсії з боку колишніх супротивників у війні.

Декілька днів було витрачено на те, щоб обстежувати всі куточки лінкора. Перевірялися навіть баки, в яких зберігалося паливо. Особливу підозру викликав нарощений ніс корабля. Усюди були помітні зварні шви. Чи не заклали італійці туди вибухівку? Але проникнути через броньовану нову обшивку і все перевірити було неможливо: корабель втратив би тоді свою плавучість. Такі ретельні заходи обстеження «Новоросійська» той час були цілком обгрунтовані. А в тому, що диверсія можлива, тоді ніхто не сумнівався: всі пам’ятали про долю його попередників і з великою підозрою відносилися «подарунку данайців». Крім того, стало відомо, що колишні бойові плавці із спецпідрозділу князя Боргезе присягнулися, що італійський флагман буде підірваний. Проте нічого підозрілого виявити не вдалося, і була дана команда зніматися з якоря. Розвинувши в дорозі швидкість до 16 вузлів, корабель своїм ходом на всіх парах благополучно дістався до Севастополя.

Починаючи з 1949 року, лінкор служив, власне, демонстраційним цілям військового страхання. Судно виходило в море, щоб показати збройним силам НАТО (зокрема, Туреччині і Італії) свою боєготовність, воно брало участь в багатьох учбових маневрах і операціях. Його вісім разів ремонтували і теж модернізували, правда, на радянський лад: здерли всю фарбу підводної частини, яка сприяла кращому ковзанню корабля, замінивши її на традиційний сурик, чому «Новоросійськ» відразу поважчав і втратив свою первинну швидкість. Проведене чергове обстеження корпусу судна і його машин в 1955 році показало, що, хоча знос складає 15 відсотків, лінкор послужить ще, як мінімум, років десять.

В кінці жовтня 1955 року після чергових навчань лінкор «Новоросійськ» повернувся в Севастопольську бухту і встав на якір напроти Військово-морського госпіталю. Глибина моря в цьому районі складала всього 17–18 метрів. Увечері частина офіцерів і моряків зійшла на берег, а на судні залишалося 1600 чоловік команди.

Вночі не спали тільки вахтові офіцери і матроси. Нічого незвичайного в їх поле зору не потрапляло, не було ніяких тривожних повідомлень. Несподіваний вибух, що супроводжувався спалахом, прозвучав в половині другого ночі. Вибух пролунав під водою, причому якраз під носовою частиною «Новоросійська». Корпус величезного судна важко здригнувся. У темноті важко було розібрати, що ж відбулося. Моряки, що прокинулися, спочатку припустили, що з ними зіткнувся один з міноносців, що поверталися з походу, але потім з’ясувалося, що ніяких суден поблизу не було.

Від вибуху на «Новоросійську» з ладу вийшов генератор, не працювало і аварійне освітлення. Носова частина судна, одержавши, мабуть, величезну пробоїну, наповнювалася водою і стала швидко занурюватися в море. Але і тоді ще ніхто не думав про можливі трагічні наслідки. Вся команда намагалася утримати судно на плаву. Незабаром налагодили роботу аварійної енергоустановки, з’явилося світло, запрацювали помпи і почала викачуватися вода — загалом робилося все можливе, щоб визначити розмір зруйнованої підводної частини корабля. Перекачування мазуту з одного борту на інший привело до вирівнювання судна, проте його носова частина все одно йшла під воду і незабаром на значній частині палуби вже плескалися хвилі.

Природно, на допомогу тонучому лінкору відразу ж прийшли інші військові кораблі, прибуло високе начальство на чолі з командуючим флотом віце-адміралом Пархоменко. Але ніякі вжиті заходи не могли врятувати судно, а поява на лінкорі командувача тільки додала нервозності і безладу в проведення рятувальних робіт. Всі розуміли, що судну загрожує небезпека затоплення на мілководді, і була негайно зроблена спроба відбуксирувати його на мілину, де воно не могло б піти під воду.
Але відбуксирувати його вдалося зовсім недалеко, оскільки вже багато води поступило всередину корабля і він сильно поважчав. Корабель став сильніше нахилятися, а в 4 години 15 хвилин лінкор «Новоросійськ» з екіпажем, що знаходився на борту, перекинувся. Врятувати тих, хто опинився всередині і міг ще якийсь час протриматися в повітряних міхурах, не представилося можливим. З-під тонучого лінкора вибралося тільки близько десяти чоловік, інші або задихнулися, або захлинулися.

Це була страшна трагедія, замовчувати яку навіть у той час ніхто не зважився. Для з’ясування причин загибелі лінкора була створена урядова комісія. Проте вона так і не змогла виявити, що ж послужило причиною вибуху.

Одна з версій, що висувалися, припускала, що вибухнула лежача на дні німецька великогабаритна міна, яку зачепив якір «Новоросійська».

Була і друга версія — підводна диверсія. Плавці-диверсанти князя Боргезе не могли пробачити втрати свого лінкора і вирішили помститися Радам. Вони зуміли якимсь чином дістатися до Севастополя і підвели під свій лінкор могутній заряд з годинниковим механізмом.

Урядова комісія схилялася до першої версії. У її користь говорили багато фактів. Коли лінкор вдалося з цієї невеликої глибини підняти і оглянути пробоїну, то по характеру розриву і загнутості металу всередину визначили, що вибух був зовнішній, донний, оскільки в корпус корабля потрапило багато мулу. Вага вибухового пристрою була великою, до декількох сотів кілограмів. Хто міг відбуксирувати таку значну кількість вибухівки, здатної пробити броню товщиною в двадцять сантиметрів, в Севастопольську бухту? Навряд чи італійці зважилися б на таку складну і дорогу операцію. Якщо доставляти все це морем, то їм було б потрібно щонайменше катер. Але хто б його пропустив в радянські територіальні води? Якщо по залізній дорозі — то такий вантаж вони взагалі не змогли б транспортувати. Літак теж виключався.

Пізніше, вже в 1980-і роки, коли колишнє керівництво військово-морським флотом Італії давно вже було на пенсії і старі розбрати забулися, деяких воєначальників питали про можливу диверсію на лінкорі «Джуліо Чезаре». Відповідь була негативна. Таке завдання не ставилося, та і не потрібна вона була у той час італійському уряду і народу, виснаженому недавньою війною і що прагнув залікувати власні рани.

У анналах радянського військово-морського флоту записано, що лінкор «Новоросійськ» затонув від вибуху фашисткою глибинної міни, що залишилася на дні Чорного моря з часів війни.