Пожежа в Паризькому метро

Пожежа в паризькому метроДо 1903 року під французькою столицею було прорито і освоєно декілька десятків кілометрів ліній. За дуже короткий час цей вид транспорту став популярним. У метро приходили не тільки прокататися, але і помилуватися обробкою його станцій, подивитися на потяги, що стрімко біжать, — диво того часу.  Архітектор Гектор Жюмар дав волю своїй фантазії, яка виразилася в обробці станцій і входів до підземних тунелів. Він використовував мармур, граніт, камені.

За бажанням архітектора платформи і зведення тунелів були оброблені красивим каменем, легко займисті матеріали в обробці станцій не використовувалися. Замість гострих кутів він вибрав овальні лінії і взагалі додав «молодіжний» стиль всій архітектурній зовнішності паризького метрополітену.
Метро працювало, як відомо, від електрики. Небезпечно було вступати тільки на рейки, по яких біг струм, все інше знаходилося у відносній безпеці. Тому і заходи протипожежної безпеки були вжиті не особливо строгі. Здавалося б, все було передбачено для безпеки пасажирів, і небезпеці нізвідки було б з’явитися. Але саме в цьому популярному громадському транспорті і трапилася найкрупніша до теперішнього часу катастрофа в метро.

10 серпня 1903 року близько восьми годин вечора у одного пасажирського вагону на станції «Пласе де Насьон» виявилися технічні несправності. Вагон передбачалося відвезти в депо для ремонтних робіт, тому його відчепили від складу і відтягнули в паралельний тунель. Але в дорозі між станціями «Менілмонтан» і «Куронне» у вагоні відбулося, мабуть, коротке замикання, і він несподівано запалав. Локомотив від нього відразу ж відчепили, але погасити пожежу власними підручними засобами не вдавалося. Гасінню заважали велика задимленість, що миттєво утворилася, і виникла погана видимість. Дим був густим і їдким. Але найстрашніше полягало в тому, що він розповзався по тунелях і заважав бачити машиністам інших локомотивів. Світлофори виявилися практично даремними, оскільки світло прожекторів не могло пробити щільну пелену диму.

Машиніст потягу, що рухався, не побачив через дим вагон, що горів, не встиг вчасно загальмувати і зупинитися. На повному ходу склад врізався у вагон, що горів. Удар був настільки сильним, що деякі пасажири випали з вагонів. У диму вони стали стрибати на рейки і шукати вихід. Але де він, в якій стороні? Ніхто не міг відповісти на ці питання: машиністи при зіткненні загинули.
Про вогонь, що розповсюджувався, і дим повідомили в пожежну частину. Проте прибулі до метро пожежники не змогли пробитися до пошкодженого складу і вивести людей. Дим був настільки сильним, що вони просто не знали, куди йти і що гасити.

Електропоїзди зупинилися практично на всіх лініях. Тільки вранці 11 серпня вдалося визначити місце події. Було вирішено висадити тунель, щоб добратися до місця аварії. Вибух утворив пролом в землі, з неї повалив дим, і в цей отвір стали спускатися пожежники.

Але ця допомога для багатьох вже запізнилася. Після трагедії люди в темноті розбрелися по тунелях у пошуках виходу. Не знаходили його, непритомніли і гинули від задушливого диму. Десять годин, проведених в задимленому тунелі, стали останніми в житті ста чоловік. Трупи людей лежали на рейках в різних кутках тунелів. У багатьох до ротів були притиснуті носові хустки, але вони їх не врятували.

Довго ще Париж переживав цю катастрофу, довго фахівці намагалися з’ясувати причину спалаху. Були вжиті посилені протипожежні заходи. З тієї пори в паризькому метро більше ніщо, пов’язане з людськими жертвами, не відбувалося.

А ось в Лондоні в 1973 році трапилася найбільша трагедія, причини якої так і не з’ясовані дотепер. Мимо однієї з центральних станцій з швидкістю приблизно 65 кілометрів на годину несподівано промчав потяг і врізався в безвихідь. Машиніст електропоїзда, як свідчили очевидці, виглядав дуже дивно: помішаними очима він дивився в одну крапку. Цілком можливо, що під час роботи у нього трапився серцевий напад. А може бути, він хотів таким страшним чином накласти на себе руки. У будь-якому випадку машиніст не загальмував. Тоді в катастрофі загинуло 45 чоловік.

Були катастрофи в метро і в інших країнах, але за всю історію існування метрополітену сто чоловік, загиблих в підземці Парижа, до теперішнього часу залишаються найбільшою жертвою.